22. Жито

У мого діда не було свого земельного маєтку, вле він мав уроджену пристрасть до землі й до коней. З яким замилуванням він стежив за буйними рунами, за розкішною пашнею. Пізніше, коли, з’їхавшись з усіх кутків України, ми збиралися вдома всі разом, дід, цілучи нас зі сльозами в очах, незмінно ставив нам одне й те саме питання: «А як там жито – чи добре росте?»

Кожного вечора ми запрягали коня й виїжджали поглянути на пашню в полі. Дідова душа раділа. Море зеленого збіжжя хвилювалося аж до обрію. Дідова душа раділа. Море зеленого збіжжя хвилювалося аж до обрію. Дід зупиняв коника на роздоріжжі. Нарвавши пучок свіжої трави, він давав її Буренькому, погладжуючи його лискучу золотисту гриву.

Вельми вдоволений дід звертався до зустрічних селян: «Ну, як там, Пилипе, чи гарна в тебе гречка?» А що до іншого: «Щось твоє житце, Лаворине, рідкувате цього року!»

Дідова чумацька натура була нерозлучна із землею, з тваринами, з природою.

Земля! Вона краща за золото, вона дає нам радість, щастя й силу. Це – споконвічний і мудрий керівник життя.

(158 слів)