21. Думка про хліб

Гінзбург ляснув віжками, кінь легко виніс гринджолята за село, на рівну степову дорогу. Дзвінко рвав копитами збитий, утоптаний, спресований зимовими морозами сніг, а довкола застигли, розіслалися безмежними заметами поля.

Морозне повітря обдувало Гінзбургові щоки, холодило очі так, що аж сльози виступали, щипало за носа. Та він не скулився, не ховався обличчям в овечий комір кожуха, а, випроставшись назутріч тугому пружному вітрові, дихав на повні груди.

Щасливо й радісно дивився Гінзбург на немов викутий із застиглого полум’я захід, що з останніх сил утримував на своїй вузькій та довгій долоні сонце, яке великою ртутною кулею намагалося скотитися донизу.

Він задоволено думав, що, незважаючи на посушливу осінь, вологи вистачить і люди будуть із хлібом. Бо за роки дитинства, а потім і юності навчився Григорій поважати нелегку працю хліборобів – оцих усіх дядьків, які одвічно несуть на своїх плечах увесь рід людський, годуючи його, напуваючи та зодягаючи, і яким, по злій іронії долі, зроду-віку не вистачало місця за велелюдним столом: тулилися несміливо десь аж у кінці.

(161 слово)